Оксана Забужко. Польовi дослiдження з украiнського сексу --------------------------------------------------------------- Оригинал этого текста расположен на странице http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html ║ http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html Это нашумевший скандальный роман напечатан на Украине в 1996, некоторые рецензии на него были и в российской прессе. Кроме того, в номере 3 "Дружбы народов" вышел его русский перевод, а в номере 16 "Литературной газеты" есть рецензия (недоступные пока в он-лайн). Справочный файл об Оксане Забужко содержит всю необходимую информацию.║ about.txt --------------------------------------------------------------- Сексуальна одiссея художника й поетеси, розгортаючись в Укра╖нi й Америцi кiнця ХХ-го столiття, оберта╓ться правдивою середньовiчною мiстерi╓ю, в якiй геро╖ня проходить кругами недавньо╖ укра╖нсько╖ iсторi╖, щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...
Даний художнiй твiр розповсюджу╓ться в електроннiй формi з вiдому та згоди власника авторських прав на некомерцiйнiй основi при умовi збереження цiлiсностi i незмiнностi тексту, включаючи збереження даного повiдомлення. Будь-яке комерцiйне використання даного тексту без вiдому i прямо╖ згоди власника авторських прав НЕ ДОПУСКА╢ТЬСЯ. Роман видано окремою книжкою Ки╖в - Видавництво "Згода"-1996 Copyright © Оксана Забужко 1996 Оксана Забужко ПОЛЬОВI ДОСЛIДЖЕННЯ
З УКРА╥НСЬКОГО СЕКСУ Вiд автора Пропонований читачевi роман мав щастя зажити скандально╖ репутацi╖ задовго до виходу в свiт. Його чорнова версiя, вiддрукована свого часу в Пiтсбурзькому Kinko Copies числом 12 примiрникiв, iз мiркувань суто практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою друзям "почитати" (переважно у сподiваннi розумних порад), цiлком несподiвано зробила карколомну кар'╓ру: вона вiдродила самвидав. У Нью-Йорку й Чiка╜о, Парижi й Мюнхенi, Ки╓вi i Львовi запрацювали копiювальнi машини, ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у ки╖вськiй квартирi авторки залунали рiшучi мiжнароднi дзвiнки: одразу з двох захiдних кра╖н ╖й погрожували судом i забороною права на в'╖зд. А ще кажуть, нiби лiтературою в наш час нiхто не цiкавиться, збуджено подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий, якомога чепурнiший фотопортрет (його вмiщено в цьому виданнi) - для майбутньо╖ судово╖ справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще з чотирьох кра╖н, i простий пiдрахунок показував, що, коли все буде гаразд (постукати по дереву!), то на кiнець столiття перед сердешною дослiдницею укра╖нського сексу погодяться вiдчинити ворота хiба тiльки деякi держави Центрально╖ Африки та Тихоокеанського архiпелагу. Кепсько обiзнанiй iз мiжнародним правом, але, як усi письменники (навiть i укра╖нськi!), не вiльнiй од манi╖ величности, авторцi вже ввижалися дипломатичнi конфлiкти, численнi ноти до укра╖нського уряду i, врештi, повна мiжнародна iзоляцiя нашо╖ незалежно╖ держави. Звiдси недалечко було й до танкiв окупацiйно╖ армi╖. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка i патрiотка, вирiшила, що мусить придушити катастрофу в зародку, i з цi╓ю метою доводить до вiдома читачiв наступне. 1) Нинiшн╓ видання ╓ ╓диною, призначеною для друку, версi╓ю роману. 2) Будь-якi iншi, наявнi в ксерокопiях, версi╖, мають пiратське походження, i за ╖хню циркуляцiю та можливе використання поза вiдомом авторки вона вiдповiдальностi не несе. 3) Роман, як легко довiдатися з термiноло╜iчних словникiв, - це жанр художньо╖ лiтератури, а не роздiл iз особово╖ (чи то судово╖) справи автора, - вiдповiдно вiд усiх можливих анало╜iй мiж описаним у цiй книжцi, з одного боку, та реальними особами й подiями, з другого, авторка наперед вiдмежову╓ться (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто погано про це подума╓). Наостанцi авторка склада╓ сердечну дяку друзям, котрi стояли бiля витокiв цi╓╖ книжки i, кожне на свiй спосiб, прислужилися до ╖╖ появи на свiт: Лiндi Рейдер i Лiсi Сапiнкопф - за iдею, Михайловi Найдану i Ростиславу Бойковичу - за дiяльну помiч у ╖╖ втiленнi, Аскольдовi Мельничуку - за моральну i професiйну пiдтримку, без яко╖ теж нiчого б не вийшло або, в крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше. Ну от i все, любий мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусiдському балконi натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася парочка - i не помiча╓, що дощ ущух, дзвонить телефон, i я, з нiжнiстю i жалем, ставлю крапку в усiй цiй iсторi╖: як звичайно закiнчували сво╖ послання древнi, я сказала - i спасла свою душу. Оксана Забужко Ки╖в, 31 липня 1995 року Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi - крихiтнiй eat-in kitchen1 (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, - на нього можна просто з то╖ вузесенько╖ обори подавати до кiмнати - аякже, чому нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди вигляда╓ щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум'янцем з утiхи, що зараз його з'╖дять, - можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного - щоб хтось сидiв по той бiк ╖хньо╖ довбано╖ загороди, в якiй, зда╓ться, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгi╓нiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збира╓ться, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв - три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з еле╜антно завуженим листям - два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi ╖х день у день поливалося сiрчаною кислотою, - на мiсцi буйно╖ кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася ╖х вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапу╓ вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук - навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опуска╓ш, бо навпроти все'дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, - от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, - а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?.. Логiчно зваживши - нiчого. Геть-таки зовсiм. Пiв-упаковки транквiлiзаторiв плюс бритва, - i вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фi╜а не вийшло, то чеснiше одразу здати карти - не гравець iз мене й зараз, далi буде ще хр╓новiше: просвiтку не видно, а сили вже не тi: не д╓вочка. I все-таки - нi, не сьогоднi. Ще почекати. Додивитись цей фiльм до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi транслюються по тутешнiх "паблiк ченнелз", - коли в найнапруженiшi хвилини, з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплю╓шся - а хай йому грець! - що все ж повинно скiнчитися гаразд - ще двi-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужнiй, тiльки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-╖╖-там, - i наринула, було, тривога вмент явля╓ всю свою смiховиннiсть: знов цим голлiвудiвським ╜аям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! - на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче ма╓ скiнчитися щасливо. А однаково, вимикати - непростиме свинство. I глупство. I - дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправля╓ вона себе: так звертався до не╖ той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж ╖й, але то вже не ма╓ жодного значення), - нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно? Спиши слова, тату╖ровку зроблю, грубо й розв'язно пiдхоплю╓ з не╖ зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) - одна велика в'язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали, - говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи ╖дкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергово╖ обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Д╓вочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть - а во! - била себе ребром долонi по згину стиснуто╖ в кулак лiвицi, - в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по-анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" - котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он - ╜iв мi е брейк!"2, яким колись раз уперезала була того чоловiка, - взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав ╖╖ на себе з найдальшо╖ камери - щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи - на хера я сюди ╖хав, я вдома таких самих прибамбасiв мав - отак-о!" - лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiдано╖ свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався вiн розповiдати в ╖╖ присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й ╜удзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi , серце, голову, злiпи - не завадить!" - вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся ╖й до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" - вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини не╖, вперше за довший час хоч чимось задоволено╖: "Гой-го, серце, - де тво╓ почуття гумору?" - "Я його на тiй квартирi залишив", - бовкав вiн: з то╖ квартири вони, Богу дякувать, ви╖хали, i найлiпше було б ╖╖ по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай, принеси, - шкiрилася вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в тебе був дублiкат", - вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що! А тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в'язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась, а оце смiття - зараз же на фi╜ повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о - провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вешта╓ться й слинить - ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), - лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях стало╖ отвором в'язницi розляга╓ться зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смика╓ться туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп - i стало, - i б'╓ться об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi, - от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати ╖╖ в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як ╖╖ тепер втишиш - тепер, коли зда╓ться, що, крiм не╖, iншо╖ тебе - нема, не лишилося?.. Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсiм до ручки дiйшла - третiй мiсяць у м'язах трем не вщуха╓, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокида╓шся - сама), перше, що вiдчува╓ш, - сво╓ прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухо╖ блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засову╓ш щiтку - коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам'яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першо╖ хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Вiзьми в ротика... Глибше вiзьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере - еге ж, оце воно, - попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що ╖й теж би, сво╓ю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки "там": крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить? I: якщо в тебе були якiсь плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не вадило б дати менi про це знати до того, як я пiшла спати, - замiсть сидiти шкробати свою графiку, i взагалi, я, зна╓ш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело обiцяв вiн, - ми тобi завтра таку увертюру заката╓м! - завтра, одначе, так нiколи й не настало. Iди сюди - але я взяла снодiйне - ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалi зрозумiти свiт людей, що мислять про власний статевий орган у третiй особi? Коли тобi кажуть, а той чоловiк лиш так i казав, - "Розкрий "╖╖"", ти одразу переносишся всiма змислами в ╜iнеколо╜iчне крiсло, - бо це не "вона", це ти розкрива╓шся - або закрива╓шся: як у цьому випадку - намертво. Та ти зна╓ш, скiльки в мене жiнок було! - i жодного разу не було такого, щоб - погано, просто погано! Авжеж, тобi не було, а - ╖м, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке бува╓, - тiльки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти куса╓шся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав вiн, пiсля кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за дiла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по головi витягнутою ступнею, в тебе були чудеснi ноги, всi дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки на сво╖х жердинах мали б на вид таких нiг негайно пiти й утопитися, це зараз ти вже другий мiсяць не вилазиш iз штанiв, бо литки розцяцьковано, як мапу, архiпелагом рiзнотонних, червонястих i брунатних, лускатих i злущених плям - шрами, порiзи, опiки, навiч представлена iсторiя дев'ятимiсячно╖ (атож, дев'ятимiсячно╖!!!) mad love3, iз яко╖ вийшла - правдива madness4, а тодi ти просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю, iдiотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" при╓мно поколював тебе в ступню, - i зненацька вiн, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелi: так так? тобi, значить, подоба╓ться кусатися? А якщо менi зараз сподоба╓ться тебе пiдпалити, що тодi? - i ти вгледiла приставлену до свого пiдколiння запальничку, i, замiсть похолонути пiд прицiлом вперше тодi перехопленого, незмигного й не по-чоловiчому - якось iнакше, злiсно й безумно, на межi вищиреного осмiху з нагло випертими з-пiд горiшньо╖ губи iклами, спитуючого погляду, од якого звiдтодi завше боронилася - смiхом, тiльки трохи здивувалася, не так щоб зовсiм притомно - дивно, до яко╖ мiри його присутнiсть, як динамiтом, глушила в тобi всi, доти таки незлецьки розвиненi, захиснi iнстинкти, що спливали, як риба горiчерева, поки рiку й далi стрясало - вибух за вибухом. Нi, передчуття - були: передчуття нiколи не заводять, то тiльки цiлеспрямована сила нашого "хочу!" перебива╓ ╖хнiй голос, заважа╓ дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: "Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшо╖ прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фра╓р, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику - котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов був процес витворення то╖ спiльно╖ мiфоло╜i╖, без яко╖ жоднiй парi не остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала - валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в самому розповнi фестивально╖ програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши сво╓ - два вiршi, два хол╓рно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це назива╓ться, але вставля╓ публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фi╜а не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй кра╖нi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russian5? - i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi сво╖м Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi яко╖, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й зна╓, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд ╖хньо╖ млосно-пряно╖ кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допуска╓ться, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i пройма╓, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: "Ну, ти й да╓ш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити ╖╖, сягаючу по цигарку (чи келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в'╖здом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить тобi боляче". Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти, вiд самого початку, знала, та нi, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою по╖здкою на фестиваль одного вечора оголенi нерви, болiсно-жаждиво, як бува╓ тiльки восени, вiдтуленi в свiт - назустрiч його вигасаючим барвам i та╓мничим шерехам в засинаючому листi, - запелен╜ували були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося в свiтi: хтось кричав / Крiзь нiч мо╓ iм'я, неначе на тортурах, / I хтось на ╜анку листям шарудiв, / Перевертався i не мiг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрiзняти бiль недужний / I бiль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав ╖х у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось вiд мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань", - от i збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - iз життям, iз собою, з даром сво╖м нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужа╓ш пiдняти - якщо досi, вважай, нi разу не витиснула цю штан╜у на висоту повного ривка. Ай, мать його за лапу... Нi, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт жiнкою (та ще й в Укра╖нi!) - iз цi╓ю блядською залежнiстю, закладеною в тiло, як бомба сповiльнено╖ дi╖, з несамостiйнiстю цi╓ю, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землi (знизу, завжди любила - знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клiтин з промiнною пульсацi╓ю свiтових просторiв, - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в'╖жджати, вiн, не зупиняючись, прокидав ╖╖ згори рiзко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смiшило, але не бiльше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б з двома мужиками спробувати, зна╓ш, як би це тебе вставило!" - цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому - в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар'╓рчика, - i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина - хто вiн там не ╓ - вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по-справжньому, злива╓шся не з партнером, нi, - з розбуялою анонiмною силою, що протина╓ сво╖ми струмами все живе, пiдключа╓шся до не╖ з тим, аби на кiлька секунд - а-ах! - катапультуватися в вiбруючу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм ╓диного - через верх, але для нашо╖ доби, хоч по сутi й пост-християнсько╖, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в ор╜iастичне свято вселенько╖ ╓дностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я", i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у мо╓му тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? - отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий "шпiк"6, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз-за ╜рат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon me?7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива╓ться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все, кiнець, викручено контакти, - "нi, нiчого", пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-сво╓му, - могутнiй тваринний заклик його тiла зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа-емi╜рантисько - втiм, небавом i встав, i попрямував - чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справдi ╓диний вихiд iз цi╓╖ в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сiдати в про╖жджi авта, не називаючи iменi, рука водiя на колiнi, низький, захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайво╖ одежi, не треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт кровi, чоловiчу партiю ударних i сво╓, чи вже-не-сво╓, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тiльки ж вони всi хочуть говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти чита╓ш, а куди ╖деш, а чи ма╓ш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? - Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного посмаку, поцiлунком у пiд'╖здi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, ╖м усiм треба перемагати, от у чiм справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони не вмiють, i той чоловiк, який зараз доходить десь у пенсiльванськiй пущi на ╓динокровнiй ласцi братiв-дiаспорникiв, без цента за душею й без слова англiйсько╖ [а мав же час пiдучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кiнському тодi шарпнув був лице вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його за столика в кав'ярнi, спробувала, всю свою витривалiсть на помiч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну яснiсть в цю обопiльну душевну й тiлесну недугу, - все правда, серце, i що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "поб╓дiт╓льнiцей" почува╓ш?", - зда╓ться, так i лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Зна╓ш, - i знову був той лиховiсний незмигний погляд, немов щось iнше дивилося крiзь його рiзко обведенi запаленими повiками очi, як крiзь прорiзи маски, - якби ти була мужиком, я б тобi зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, - менi й самiй часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм твоя межа. / Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, / У кров утрушено залежнiсть", - бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень - жодно╖ звiстки, i жодно╖ змоги будь-що дiзнатися - через Атлантику, з Кембрiджа - в укра╖нське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячо╖ води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинно╖ кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як пес приблудний, до шосто╖ ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзi╜орний - безгаражний! - через вiкно пантруючи, в двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще да╓ться знести: звiрина енергiя вивозить, - але в сорок! Тимчасом у ╖╖ кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля яко╖ буцiмто й при╖халося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), - щось незбагненне ко╖лося з телефоном: раз у раз ╖╖ колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на безмовнiй лiнi╖ свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав ╖й знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч ╖╖ iм'я, неначе на тортурах", - i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнi╖ над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i тво╖х вiршiв, ти впiзнала ╖╖ вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, - твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з сво╓╖, щойно вiднайдено╖ осi (бо ти була - жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйно╖ пiдпори, хай би навiть i намислено╖, - без конкретного обличчя живо╖ любовi - опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш - лишався), - кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого ╓ства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стiнi - од явностi утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн - помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався ╖й у цьому ледь не напочатку - з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, - все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто... сто шiстдесят? - не бо╖шся? не виника╓ бажання - вляпатися в крапочку? - нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi, й тепер нема - дивно, ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мо╓, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi - клiнiчною смертю, мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка, i тiльце вже посинiло: виткнула душенька носа на свiт i звомпила - е, нi, пустiть назад! - а ╖╖, спасибi, вiдкачали, а скоро так, то нiчого блягузкати, ╓ речi, страшнiшi за смерть, i я ╖х знаю, тiльки от того страху - манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який ╓ в ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то вiн i дивився на мене з iскрами неприхованого захвату в зорi, навiть коли вже було по всьому: "А ти вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила тодi повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що вiн помер, що тi загадковi телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що ╖╖ любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична е╜о╖стка, гординею сво╓ю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я по╖хала, - звiсно ж, Америка - the land of opportunities8, пiв-╢вропи, не нашо╖ довбано╖, а щонайщирiшо╖, вiд Британi╖ до Iталi╖, сюди рветься, грошi, кар'╓ра ("Музика, жiнки, шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною), а в Укра╖нi що, Укра╖на - Хронос, який хрума╓ сво╖х дiток з ручками й нiжками, що ж, так i сидiти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак дiаспорнi дiдусi, коли клiмакс стукне, - премiю Антоновичiв? - ай Бож-же ж мiй, та чого воно все на фi╜ варте, якщо вiн помер, що, що, що з ним трапилося?! - ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ╜анок заднього двору, звiвши лице до мiнливого, стрiмко сутенiючого кембрiджського неба в напливах хмарно╖ гуашi, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi, раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцi╖, годинами корчачись од стрiляючого метастазами болю (а до наркотикiв ще не дiйшло), - аби Бог пiслав йому швидкий кiнець, i вдруге, стид згадати, - за незалежнiсть, тодi, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все вирiшували години, як воно зазвичай i водиться в життi людей i народiв: Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi ╓сьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть ╖м числа, - i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це. Ну, "здоровий i щасливий" - це ти, золотце, кон╓шно, загнула через верх, бо силомiць нiкого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточнiй редакцi╖ твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слiв, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно все там у них вiдбува╓ться - чи якийсь янгол-секретар одбира╓ земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв? - так i з вiршами бува╓: одразу збриджу╓ться, щойно почина╓ валити пуста порода, - i кида╓ш, недописавши). I ще в одному моментi ти тодi злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в напiвнестямi, насправдi твердо знаючи, що нiколи вiн тебе не забуде, - о, тепер уже нiколи, скiльки житиме: згнiтивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навiдлi, аж дугою в повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловiк слабкий, я й зарубать можу", - признався був раз, i тобi зараз же свiнуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом, - загули, застугонiли незримi дроти, шпарко переганяючи iнформацiю, - вичавила-таки тодi з нього, хоч якого задубiло-вiдпорного на всякi розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння, - скупу, пунктиром iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним мудаком, який мене дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за тамтим iз сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночi, бо нема нiчого жаскiшого за нiчну церкву з вiдбитою в темних шибках угорi повнею, - от звiдтодi й зрива╓ться на втечу щоразу, iно зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цiкаво, хоч по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'╓рчик у кiмнатi побачень у в'язницi чи божевiльнi: дослуха╓ш - i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи, засунуться обкованi циною дверi, й поросне навздогiн, приском попiд шкiру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скiльки менi вiдходити вiд тебе, скiльки тобi - вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" - спиталася жiнка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкра╖й рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, - i почула у вiдповiдь: "До самыя смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян це ╓, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, ╢вропа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуально╖ хотi, вiрою у власне "можу!" - одначе пiдстав для його справдження, чiпких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторi╖, - наше вкра╖нське "можу!" самотн╓ i тому безсиле. Амiнь. Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з то╖ ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першо╖ ночi - коли, ще тiльки роздягаючись, вiн змружився сторожко, нiби прицiнювавсь: "А ти можеш ранiше за мене скiнчити?" - засмiялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все можу!" Дурочка, вже тодi мала би добачити, що вiн не партнер, - що, закам'янiлий усерединi себе до багаторiчно╖ мерзлоти, просто не тямить бути не сам - геть i в коханнi ("Ох, як ти класно да╓ш!" - вистогнав у не╖ - по довгому нездалому вовтузiннi, по страдницьких корчах, по всiх одчайних ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по западанню в кiлькахвилевий сон - самотнiй сон, наглухо вiдрубаний вiд ╖╖ присутностi поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну й пiшов на фi╜, iмпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро пiдуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i зробив ╖й боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse9, ось як це назива╓ться в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи, i витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка стенула плечима: "I don't see any problems"10, - а тодi, вереснувши диким голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед мiсячним, - стенувшись, хвицнувши ногами, - "Менi боляче, боляче, чу╓ш?" - вона почула - одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за мене замiж вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", - як усерединi займа╓ться й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все - задля не╖, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зiтхання, вiн виринув iз не╖ з таким промитим од лiт, розгладженим вологою пiдсвiткою щастя лицем, аж зiр ╖й заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах худий i гострорисий, насторчений вухами й вилицями сiльський пово╓нний пацанок - батько в таборi, пiсля нiмецького полону, мати в колгоспi на буряках - стояв iз патичком на вигонi, вперше вражений розлитим уздовж обрiю, скiльки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччi хмар, свiт горiв i мiнився, все це було в його картинах, вивiльнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, - от вiзьму й зроблю тобi дитинку, чу╓ш? синочка", - то була цiлком самодостатня творчiсть, в якiй тво╓ власне фiзичне незадоволення важило не так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пiрвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тодi не зразило, - ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки, з хрипкуватим смiшком, - ну от тебе нарештi й ви╖бли, подруга, так-таки прямим текстом - ви╖бли, уперше в життi, бо доти все бiльше - годили, панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без цере╜елiв, - i, дивно, навiть ця думка не була непри╓мна, i коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всiх викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до стану тво╓╖ автентично╖ вроди - делiкатне й худеньке, сливе дiтвацьке, виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалi не бачила вже хтозна-вiдколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, - а вiн сидiв у ногах лiжка, курив i дивився, його невiдривно звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, - вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усмiх, поцiлувати вистромленi з-пiд вiдкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як сво╓ добро, вкутати тебе аж пiд шию, подати чашку з кавою, "гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотiнням, "а я тепер цей плед виставлю - i пiдпишу, ким заляпано", - i, зненацька: "Чого ти плакала?" - не скажу, нi, ще не скажу, скажу аж перегодом, за мiсяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком iнших, мiсткiших слiв - коли нема тако╖ цистерни, аби замiряти бездонний колодязь, зоста╓ться раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, - монотоннiсть повтору, рипiння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе). Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварi╓ю на АЕС, - i тiльки вiршi, що негайно ввiмкнулися натомiсть i пiшли суцiльним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначнi сигнали небезпеки: в них нав'язливо проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i сизе море снiв / В одбитих кольорах вмираючого неба, - / I я iще пливу - а ти уже на днi, / I страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого - зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде? Так якого ж?..." Ге, серце мо╓, так у цьому ж вся й штука... Ннiт, не була мазохiсткою - була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чи╓ тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати - класною бабою була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman", мусуй-мусуй тепер в пам'ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) - з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! - а от нi, не верта╓ться, не спаса╓ - що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще могла б бути, - бо ╓ в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я ╓ така, який ти зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так - i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацi╖ - чи то ╜умовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, - не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка. "В цiм твоя межа". Як же той кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, / I мокрi, сплаканi ворони - / I муж, який не вборонив - / А ждав вiд мене оборони". Еге ж, exactly - чи, коли хто волi╓, "вот iм╓нно". От чим ще, до речi, паршива чужа кра╖на - набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, - i незчува╓шся, як почина╓ш балакати "хеф-напiв", тобто повторю╓ться те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, - де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Ки╓вi, в Укра╖нi - з росiйською: всяка╓ ззовнi накрапами, зсиха╓ться-цементу╓ться, i мусиш - або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, - або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад - гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцi╖: "Ти себе що - "поб╓дiт╓льнiцей" почува╓ш?"). А ще можна б сказати - виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцi╖ "трiпл-ей-дабл-ес"11, або в Кеннан Iнстiт'ют у Вашiн╜тонi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй гречненько, ти не ╢втушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненсько╖ комунально╖ "хрущовки", з яко╖ цiлий вiк марно силку╓шся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасно╖ цивiлiзацi╖, по чiм верта╓ться в свою ки╖вську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що лде я, там i буде вiтчизна" - то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не ╓ bene, бо вiтчизна - то не просто земля народження, правдива вiтчизна ╓ земля, котра потрапить тебе вбивати - навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбива╓ дорослу дитину, утримуючи ╖╖ при собi, сковуючи ╖й кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, - а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, - як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з укра╖нського сексу", i, перш нiж перейти до не╖, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до мо╓╖ кра╖ни й мо╓╖ скромно╖ особи, - от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши - здихали, на фi╜ нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого сло╖чка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефону╓, тiльки-но я не з'явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за не╖ шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд'╖зд, у мене все-таки ╓, - i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, - хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато ма╓ в собi злостi для такого дiла, - то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), - так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного - головне ж, ледi й джентльмени, поляга╓ в тому, що в життi пiддослiдно╖ то був перший укра╖нський мужчина. Направду - перший. Перший готовий - кого не треба було вчити укра╖нсько╖ мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власно╖ бiблiотеки (Липинський, блiн, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй - блаженний дiм..," тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора - це, зна╓ш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Укра╖нi, - i отак, хай йому грець, все життя! - професiйна укра╖нiзаторка, наче ще по одному органу ╖м усiм нарощу╓ш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку - за кiлькiсть укра╖нiзованих койкомiсць, ти б ╖м загаратала список тобою навернених! - а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усi╓ю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як диха╓ться й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацi╖, скiльки iскристо╖, смiхотливо╖ енергi╖ вивiльня╓ться, коли кожна нота - iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк - умент резону╓, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце - ближче: можна? i от уже - двозначнiше, ризикованiше, i от уже - впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), - навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "По╖хали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому - свiй, одно╖ породи звiрюки! - i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку. "Gosh, if he only weren't such а damned good painter!12" - казала ти, сидячи в барi "У Крiстофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совiньйон, i тебе трошки розпружило - вперше за тi кембрiджськi мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила - вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, -Лiса i Дейв слухали, як малята рiздвяну казку, забувши хрумтiти чiпсами, Slavic charm13, ось як це в них назива╓ться, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломбернi столики, так само як i низькi свiтла, що вiдсувають лиця у притемок, i чоловiкiв, скупчених при шинквасi за спогляданням бейсбольного матчу, i гул голосiв, i нiч за далекими вiкнами, ╖╖ густий коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень , - все нараз, бо тiльки так i да╓ться увiйти в свiт чужого: приймаючи все нараз, усiма змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань, любити свiт самотою - проходити анонiмною й нерозпiзнаною через сутенiючi аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морськi узбережжя з надбiгаючим шелестом прибою по рiнi, вранiшнi готелi з кавою в холлi, - "Where are you from?" - "Ukraine", - "Where is that?"14 - ти втомилась не бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" - але вдома, в тво╖й бiднiй забембанiй кра╖нi - кра╖нi урядовцiв в обвислих штанях i всiяних лупою пiджаках, оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вмiння нестак-то вжиткуючих, i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз навичками колишнiх комсомольських секретарiв, - все воно якось нi до чого не крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило, сво╓ю туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i реалiях недосяжнiстю, натоптуваних домашнiх самоукiв (чомусь незмiнно - на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснiлих де-небудь в обласнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось ╖м?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще, - ти втомилась нероздiленiстю сво╓╖ любовi до свiту, i в тому чоловiковi - щойно опинившись у нього в майстернi, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стiн, назбируючи порохи, - ти блискавично вгадала свiй ╓диний, кругло-довершений шанс на несамотнiсть ото╖ любовi, - саме тому, що вiн був such а damned good painter15, - але вже це Лiсi з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася сво╖м неправдоподiбно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, i очi ╖й волого блищали: What а story!16 О так, страшенно романтична love story - з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвiсну машину вiн одно╖ ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки), iз та╓мничим зникненням прота╜онiста й вiд'╖здом геро╖нi за океан, з купою вiршiв i картин, а головне - з цим постiйним, непередаваним наскрiзним вiдчуттям, якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все можливо: той чоловiк грав без правил, точнiше, грав за власними, як правдивий кантiвський ╜енiй, в його силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був вiн сам собi the land of opportunities17, i що вже там серед тих opportunities не ча╖лося вготованим на майбутн╓ - смерть в черговiй з ряду автокатастрофi (нi, Господи, нi, тiльки не це!) а чи трiумфальний прохiд по свiтових музеях, - наплювати, дарма, аби тiльки виламатися, вимачкуватися з колi╖ - з ото╖ вiковiчно╖ вкра╖нсько╖ приреченостi на небуття. Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, мо╓ зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто з╜валтоване тiло третiй мiсяць невгава╓ в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi! - внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям, ворушачись кожен зосiбна, нiби натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже мовчу про бубнявi, як у пiдлiтка, рожевi прищi, котрими зацвiтають обличчя i плечi, i нема на те ради, - горопашне тiло ще живе, воно кача╓ права, воно доходить з елементарно╖ сексуально╖ голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй кра╖нi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi, де телефон озива╓ться хiба на те, щоб запропонувати тобi - рiдкiсна нагода, тiльки на цьому тижнi! - ко-ло-саль-ну знижку на передплату мiсцево╖ газети, i звiдки вигрiба╓шся тричi на тиждень - до унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих у бiлi шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих i дезодорованих американських дiтлахiв iз здоровими, аж вогкими шкiрою й зубами, водячи за тобою, як манджа╓ш туди-сюди по аудиторi╖, поглядами акварiумних рибок, щось там - один Бiг вiда╓, що! - тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш ╖м, що не було! не було в Гоголя, такого, який вiн був, натодi iншого вибору, окрiм як писати по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не було! (i в тебе - також нема╓, окрiм як писати по-укра╖нськи, хоч це i ╓, либонь, найяловiше насьогоднi заняття пiд сонцем, бо навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в iсторi╖ лiтературний критик, то воно просто провакувалось би по бiблiотеках нечитане, мов невилюблена жiнка, скiлькись там десяткiв рокiв, аж доки почало б вихолодати, - бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергi╓ю зустрiчно╖ думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! - якщо тiльки потiк читацько╖ уваги вчасно не пiдхоплю╓ й не виносить ╖х на поверхню, каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як тво╖ нерозпроданi книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цiлою укра╖нською лiтературою, можна на пальцях вилiчити - не авторiв навiть, а поодинчi твори, яким пощастило, - з отерпом у пучках i сльозами в очу ти читала надiсланий тобi тут, в Америцi, переклад "Лiсово╖ пiснi", авторизовану версiю, призначену для бродвейсько╖ сцени, кайфувала, як наркоман, од ╖╖ прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через сiмдесят лiт, на iншому континентi, в iншiй мовi - скажи ж ти, випливло! - розумi╓ться, що iншого - писати по-росiйськи чи по-англiйськи, на перший же твiй вiрш, видрукуваний англiйською, i то в цiлком малопомiтному журналi, екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe Review of Literary Journals", це ж треба, i Макмiллан збира╓ться включити його до антологi╖ свiтово╖ жiночо╖ поезi╖ ХХ-го столiття, "You are а superb poet"18, - кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, - пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати - по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття укра╖нсько╖, i нi фi╜а з того не поставало, крiм понiвечених доль i нечитаних книжок, а однак сьогоднi ╓ ти, котра через усiх тих людей переступити - негодна, негодна i все, iскорки ╖хньо╖ присутностi нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й ╓ твоя родина, родове тво╓ древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризво╖то довгий вiдступ, ледi й джентльмени, тим бiльше, що до нашо╖ теми вiн, властиво, не тичеться). Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом - це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в'язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) сво╖ груди, досi такi незмiнно кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж надо, - казав колись, нестак i давно, один недоукра╖нiзований мною мужчина, - наверно, четвертый размер, а как держится!"): цi╓╖ осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворотними плямками, схожими на пi╜ментнi, а вершечки щодалi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, - той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявля╓, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, - це було гарне тiло, здорове, розумне й житт╓радiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, "ослаблення iмунiтету", казали лiкарi, а я виборсувалася з постелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, по╖зд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварi╖ менi приснилося, начеб йому ╖╖ вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, сво╖м звича╓м, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: "Тодi ще мав упасти снiг. / Ще осiнь пахла корвалолом, / I авта, збившися з дорiг, / По гаражах зiпали кволо", - я досить довго чинила насильство над сво╖м тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що вида╓ на входi ключi од lockers'iв19, слiпучо спалаху╓ навстрiч зубним блiцем: "You're pretty faithful to that swimming, huh?20" - Боже, яка вона мила, м'яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна ╖сти з кожно╖ руки, хоч би й цi╓╖ простягнено╖, довiрливо розкрито╖ - рожевою наготою назверх - долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресi╖ - Велико╖ Американсько╖ Депресi╖, на яку стражда╓, зда╓ться, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають "Prosac", кожна нацiя божеволi╓ по-сво╓му, i мою депресiю, котра насправдi ма╓ iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою ╖м мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic21, а далi вже все за пiдручниками з психiатрi╖: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods22 - словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров'ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, - кива╓ з мудрим, порозумiлим усмiхом: "I've been there, - каже вона, - with the father of my kids"23, - он як, вона розлучена, single parent24 з двома малюками - i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли ╓ дiти, воно легше - i тяжче, i легше ("А тепер, - казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, - ось тепер ти завагiтнi╓ш: я просто в тебе кiнчив!"- "Нi, - смiялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллято╖ в не╖ по вiнця нiжностi, - нi, серденько, сьогоднi - нi" - а проте це, либонь, i була, з першо╖ ночi, головна зача╓на думка, пiдводна течiя то╖ любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, - вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб'ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп'янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! - у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утриму╓ при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, "непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на берегах, - а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголосям: "Зимно менi, коханий. / - Накинь пальто кожушане. / - Сумно менi, коханий. / - До працi берись, моя панi. / - Ах, щось воно все менi лiньки... / - Бо треба б тобi дитинки. / - Страшно, коханий, з нею / Стати навiк тво╓ю", - не згадувати, лiпше не згадувати!), - "Everybody seems to have been there"25, - завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club!26 - о так, статечно кива╓ моя негритянка, every woman has been there27, - i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися - бодай тому, що цi╓╖ осенi, через силу волочачи сво╓ нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiста, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки - не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i ╓ - зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до чи╓╖-небудь крижасто╖ спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, - скинутись, озирнутись, - що то вмика╓ться в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони - може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцi╖ бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають ╖╖ (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подоба╓ться: ось це i заводить ╖х по-справжньому, змушу╓ пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки - дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойово╖ сурми, що колива╓ повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" - ╜зився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши ╖╖ напiвголою, злостячись сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч вза╓много мордування, ляк обценьками стисло", - а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза мо╓ю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiжджений, розростався - страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу ме╜еру з лещатами в лонi: а зась не зна╓ш! - i отут-то й починався рев защемленого самця: "Та ти зна╓ш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати я хтiла на тво╖х жiнок, скiльки б ╖х у тебе не було, менi - не залежить, менi не перемагати треба, а - любити, любити, розумi╓ш ти?! - так що в наготi ╖╖, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокуша╓ться, а демонстру╓ться зневагу - можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати - тiльки ж не так, о, не так, як це бува╓, коли кожна, щонайдрiбнiша об'ява тiлесно╖ свободи iншого прийма╓ться як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурю╓ в тобi гарячу хвилю вдячно╖ нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужо╖ дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на тво╖ шорсткi, закоцюблi руки, i ховала ╖х собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз - здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимо╖, лиш плюскотом вгадно╖ для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, тво╖м звича╓м, шпетненько, сторцом - щоб стiкало, а мо╓ завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, ╓дине, чого менi тодi хотiлось, - щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi - ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки то╖ любовi, щоб акуратненько краяти ╖╖ ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великi кохання..." - "Чого зараз - великi? - смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i мишачi - невеличкi такi?" - хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула, i пере╖хала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi взимку - перелiт через Атлантику: до п'ято╖ ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi сто╖ш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, - кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на континент, невже? - верещало мо╓ ошпарене розпачем нутро, невже?! - таксi вивалило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений Бориспiль о п'ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота кра╖ни, хха! - кра╖ни, безнадiйно неприналежно╖ до нервово╖ мережi, що рясно оповива╓ планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ╜ан╜лi╖ портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шерем╓ть╓во, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате - рух, зате - вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! - а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук мо╖х пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, ╓врейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя кра╖на, кра╖на, в яку я, пiсля всього, - вернуся, авжеж, i дарма мо╖ добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знано╖ мови, а ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про укра╖нську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна, ╖╖ помiтили, на не╖ - овва! - вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в'╖хали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що укра╖нський вибiр - це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбива╓, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопа╓шся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю ╖╖ розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-сво╓му, перевiрили ╖й паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, - до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! - "I know"28, вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ╓диного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти оберта╓ш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям, горiнням, парним польотом навза╓м зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle'iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину - од самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс укра╖нського романтизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", - розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiловито, - не те щоб ╖й справдi так уже баглося мати тi листи, що було - вiдгуло, фi╜ з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч оте сво╓ небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це - мо╓", - тво╓, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалю╓шся - на безбач, з головою, - нiколи тво╖м не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання тво╖ - мишачi виходять: невеличкi такi. "Слухай, - казала наостанцi, несмiливо простягаючи до нього голос, як ото з гнiтючо╖ нiчно╖ мовчанки - руку пiд ковдрою, коли лежав поруч, зача╓ний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тодi справдi було б простiше: легше. Але вiн повертав до не╖ надтрiснуте гiрким усмiхом обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей профiль: мовби, добу не пивши, дивилася на помiщений за товстим склом, запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от, iно скло й зосталося, - дивився очима хворо╖ тварини: "Вже знов почина╓ш нагружати?" . Прости. Любив, я знаю, - любив, як умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали, таки ж як мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим, грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувiха!", та ще спалахи непiдробного щастя на мiй вид, навiть коли впадала з вулицi, заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води на сонного: сахався вiд полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з мiсця скрутнувшись пригинцем в оборонну стiйку: зараз зацiдить! - i вже наступно╖ митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись таким, як тодi, вночi, - i як тодi, коли знiмав з вiтрово╖ шиби ще цiлого автомобiля мо╖ прилiпленi записки, бо я частила ними, мов у лихоманцi, в ритмi зубовного дробу, розкидала ╖х повсюди, хапливо заслiджувала ними його простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вiтром коса: тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiнн╓ листя записок, декотрi, головнiшi, вклеював у мо╖ книжки (перший автограф був - при перших вiдвiдинах майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрiчних лавин: "щиро скорена", - i майже зразу потому прийшли й першi "вiд нього" вiршi, бо вiршi - вони, повторюю ще раз, в разi хто не встиг собi занотувати, - завжди вiд когось, хай би той хтось про те нi сном, нi духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. / (Руки голоднi, i губи голоднi). / Жоден з нас двох не помер молодим / Тiльки на те, щоб зустрiтись сьогоднi": "Зна╓ш, - патякала, ох як же легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк, як струмом ударений, посеред кухнi з недонесеною до плити туркою в руках: золотко мо╓, хлопчик настрашений! - "А - давай лiпше побрата╓мось", - веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну розумi╓ться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужмано╖ молодостi непорозумiло-темнi рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала - друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись: "Брате мiй, чорнокнижник, / Де ти тепер ╓си? / Судитимуть нас без знижок / На те, що "такi часи": / Не цi-от, в чорних сутанах, / Не кат iз лезом рудим - / Судитимуть тi, що настануть, / Коли розвi╓ться дим. / Проб'ються травинки гострi / Крiзь мертвi, отверзтi роти, / В мо╖ обгорiлi костi / Сядуть грати чорти, / I мiсце мо╓╖ страти / Парканом крутим обнесуть. / Який тодi нас, мiй брате, / Чека╓ посмертний суд?" Цiкаве питання, нi? Тож бо й воно. I от, "бiльше, нiж брат", - це i ╓ "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та що там мулитись, i впiзнала зразу - щойно забачивши той його цикл iз вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в розповнi дня, бо на вохрi, на золотi, пiсенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнутi, плавко так, полотно за полотном, - простоволосi жiнки в додiльних бiлих сорочках, змахи рук, сухий трiск волосся (з мого також не раз сипалися iскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б'╓ться пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, ╓диний з усiх, робив це, ах хол╓ра, - аж слину крiзь стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут ма╓ться на увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки, "из уважения к объекту", з укра╖нсько╖ не злазячи, за╖жджа, як i ти, ки╖вська iскуство╓дка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дiйсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збiганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобi вже праглось його неподiльно╖ уваги, тiльки ж не цвiкати йому в очi з цею дурочкою навзаводи: - Якийсь народний, е-е, обряд? Повiр'я?" Вiн стримано кивав - i тим нiби вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна говорити", - вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна, твоя i моя, - печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок). "Бачиш, - показував ╖й, у перших тижнях спiвжиття - нова кра╖на, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чисто╖ сторiнки, еге ж, - чи не першого нового, не "з запасникiв", шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це - любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобiта, лежала на постелi ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже потiм...) i грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонiчним смiшком: вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацi╖?" - "Може бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха ╖╖ на╖зд: надто зосереджений був на шкiцевi: - це з одно╖ польсько╖ пiсеньки, я колись почув, запам'ятав собi"); низ живота ╖й цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за схiдним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кiт!" - гм, з котами в не╖ складалось не вельми, взагалi-то вона волiла собак, нiколи не пропускала нагоди поплескати мiж вухами навiть шолудивому приблудi, але тодi - тодi заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутнено╖ небезпеки, i це було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш уже, - тiльки на шкiц дивлячись, подумала, внутрiшньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом вiзьме та вгородить туди пазурi?..); в ногах лiжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сидiла птичка з обручкою в дзьобi ("От при╖ду - окрутимось!" - образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зумiла додзвонитись - по тiй страшнiй кембрiджськiй зимi, як повiльно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазнi снiги, витiкаючи з не╖, наче пасока з умiло прохромленого тiла, ╖╖ любов, аж скупчилася в останнiй вогненнiй точцi: тiльки б вiн був живий! - i, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спiльних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, i почувши знайомий голос, що воркотiв безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, панi", - вибухла, як фурiя, трохи не матом - а вiн, виявля╓ться, був черговий раз розбився, акурат перед ╖╖ вiд'╖здом, звалився вночi зi сходiв на купу брухту, поламав ребра, досi ходить у корсетi, ой блiн! - затулила рота долонею, зблиском згадавши свiй, фiзiологiчно якийсь тяжко вiдразний, сон: мовби трима╓ в руках його гiпсове погруддя, котре страхiтливо ворушить губами, та що ж це таке, справдi! добре, буде тобi, чувак, виклик до Америки, буде стипендiя, виставка в Нью-Йорку, музика - жiнки - шампанське, все буде, - лиш оте "окрутимось" порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперово╖ увертюри: не те, не те - не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них любов", i шкiц, здалось ╖й, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже по розривi, воно цiлком звiтрилось - постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй пустелi, i коли картина простояла нiч у "бейсментi" в бiдолашного Марка, вкiнець забембаного цими психованими укра╖нськими ╜енiями, то на ранок на нiй знайшли здохлого павука - от i було налiпити його на полотно, десь мiж котиком i птичкою, саме його там i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе, постав другий шкiц - та сама дама, в дзеркально протилежнiй позицi╖, простяглася на велетенському, до бiлого обгризеному маслаковi: "Це ╖╖ останнiй мужчина, - прокоментував лиховiсно, - вона його з'╖ла". В кольорi тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю, а жiнка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде волосся. Такий собi диптих. Iсторiя одного кохання, так би мовити. "Цей наш роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн, не пiдводячи на не╖ втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це щось iнше". Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малю╓ться на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems29 з обох сторiн - нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi...) й аутичний маньяк (тут простiше, бо, крiм суто комунiкативних негараздiв, неконтактностi ото╖, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й дрiбнiшi, клiнiчно промовистiшi симптоми - примiром, його повну неспроможнiсть бодай на мить вдержати в головi телефонний номер перш нiж записати, i особливо характерне, дивно курлапе письмо - несподiванi пропуски лiтер, а то враз посеред речення слово з велико╖, або заблукале з сусiднiх абеток "э" чи "j", мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, - нехорошi речi, тривожнi, а коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв бувало, то й геть кепська картина склада╓ться), - що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слiвце, - problems, воно означу╓ i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iсну╓ хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, ма╓те чим заплатити, а якщо не ма╓те, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдi╓ш, життя - штука коштовна: оно Розi, Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчаща╓ до психоаналiтика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так що вiд часу до часу, кiлькамiсячними нападами, Розi - сорокарiчна дiвчинка, мати доросло╖ дочки, i така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик iз вiдьмацьки зрослими на перенiссi бровами), незмiнно чи то перестуджена, чи перегрiта на сонцi, чи принаймнi перевтомлена (рука на чолi, як у колгоспно╖ жницi, зiбгана мокра грудочка "Клiнексу" коло носа), змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць, i два, або навiть три, - i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень лягати на ту саму канапку й оповiдати комусь, хто ╖╖ слуха╓, яка вона нещаслива, - на шостий рiк вони з Марком перестали трахатися, i це очевидне зрушення: тепер обо╓ скрегочуть зубами од абстиненцi╖, сварки спалахують з голодним трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний доторк, i, схоже, доведеться збiльшити число сеансiв: problems ╓ problems, i суспiльство велить ╖х розв'язувати, згiдно з чотирма арифметичними дiями: дано А, дано B, ╖х можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i все то в надi╖ добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! - десь у кiнцi задачника мiститься вiдповiдь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам ╖╖ покажуть. Коли-небудь кожен iз нас прочита╓ свою вiдповiдь - правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно. Ледi й джентльмени, problems - це те, на розв'язок чого iснують правила. Але якраз правил ми й не зна╓мо, зна╓мо тiльки чотири арифметичнi дi╖, i сунемося з ними, пихатi недоуки, в провальнi печери невiдомих i гаданих величин, i ╜рунт випорску╓ нам з-пiд стiп, i луна гоготить обвалом, i в тому гуркотi, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось - це ж чийого, ану вгадайте? - реготу, - i пекучий жах пойма╓, коли нога зависа╓ над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та спустошлива, висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо й ╓ - вхiд до пекла, панi й панове, ласкаво просимо, вiн завжди вiдкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж - сюди спiшилися?.. "Я завжди хотiв одного - реалiзуватися". Так вiн казав - i казав щиру правду. "Понюхай, от понюхай, як пахне, - ходи сюди, а-ах!" - нахилявся, хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав повiки (яка розкiш цi американськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки, глянь, глянь! - скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скiльки це кошту╓? нi фi╜а собi! - ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! - i полотна вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а це що, бiлила? скiльки? задавляться, падли, - все, ходiм звiдси, - i раптом рiзко гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з мукою невтоленно╖ жаги вхлипуючи повiтря: чу╓ш, як пахне?), - ╖й подобалася ця хижа змисловiсть, дарма що не на не╖ скерована, дарма що ╖й з того перепадали хiба послiдки: вона так само змислово любила слово - насамперед на звук, але звук щiльним неводом волiк за собою фактуру, консистенцiю, запах i, ясна рiч, колiр також: кольором надiленi були не тiльки поодинчi слова, особливо вчувався вiн при переходi з одно╖ мови на iншу, - кожна-бо мала свiй, мiнливо-ряхтючий, основний тон випромiнювання: iталiйська - електричний фiолет, ультрамарин, десь такий свiтловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англiйська побулькувала, просвiчуючи навилiт чимось подiбним до нiжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистiше, в британському варiантi iнтенсивнiше, смолисто-тягучiше - ситнiше; звiсно, рiдна була найпоживнiша, найцiлющiша для змислiв: чорнобривцевий оксамит, нi, радше вишневий (сiк в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди - iно станеш приглядатися зблизька, розсипа╓ться, дробиться - не збереш, голодувала вона без не╖ тяжко, просто фiзично: мов на безводдi абощо, почути б - живо╖, щиро╖, щоб iнтонацi╓ю отою спiвучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло - ╖й-бо, пiддужчала б! - в тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п'ятому, сидячи на уроцi укра╖нсько╖ мови, тайкома нюхав фарби, схованi пiд партою, а вчителька, пiдскочивши, швир╜онула ними, аж зi стуком розлетiлися по проходу, - ну певно ж, тiльки вчителька укра╖нсько╖ мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на пiдбiр, усюди - найтупiшi, найзлобнiшi бабери, оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в сов╓цькiй армi╖, - ти не дума╓ш, що тут комплекс нацiонально╖ неповноцiнностi гра╓ на всю?.. Так вони розмовляли - коли ще розмовляли, бо розкривався - дiлився чимось iз себе-внутрiшнього - вiн навзагал помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята в ньому да-авно, вiдай, позаклинювало, що й завiси ржею побралися, - Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всiх, крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було - тьма, i вона доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи з кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не так щоб i знали, вiн ╖х знав: бачив! - куди глибше, пронизливiше, але водночас i якось нещаднiше, за перемиванням дружнiх кiсточок, зрештою для кожно╖ пари насущно-доконечним, - так-бо заселя╓ться, залюдню╓ться нововитворений свiт двох, у ╖хньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, - вiн прикро разив ╖╖ тим, як безжально розкидав навсiбiч оцiнки: Iкс "скаче по верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дiвкою, бо шукав мами", - мов осиковi кiлки вгороджував людям у груди: крiпив, забивав сплеча, без натяку на спiвучасть, себто чуттями сво╖ми до ╖хнiх життiв, властиво, не дотикався, i коли й до не╖ вивернувся тою ж стороною, преспокiйно рубонувши на ╖╖ як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть до виживання в будь-яких ситуацiях", - вона з мiсця цю здатнiсть i продемонструвала: ввiбравши не боляче-вiдчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нiвроку, i розумний, i тертий, раз так каже, мо', й правда - виживу?) - отож для чужих вiн шмарувався назверх - непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою iронi╓ю фрашками-придабашками, але ╖╖ цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, i коли вiн спробував укритись за сво╓ю, волiла лiпше - нi, чувак, грати, так по-чесному! - розпороти те пап'╓-маше ножем: тодi й повалили iстерики, доба за добою, нiж вищербився, аж до лiкарнi впору лягати, але й хлопа викришила - не приведи Господь: як так, то й так, не менi однiй розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке... "Зна╓ш, що ╓ твiй уславлений герметизм?" - бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! - "Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", - "Будь ласка, можу i в двох: кам'яне яйце!" - "Гарно, - нишкнув на мить, направду дiткнутий: - але ж - пописане таке?.." "Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря. / Корiнням вглибай крiзь пiски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ - це коли забивають порожню пiвлiтру / Тобi помiж ноги - по чiм переходять на "Ви". / Ми всi - таборовi. Сто рокiв тривать цьому спадку. / Шука╓м любови - знаходим судомнi корчi. / ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мiй смутку, мiй падку!" - / Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш..." Так бубонить вона до себе (от тiльки - корчТ чи кЧрчi? заника╓ мова, заника╓, i не пудрiть нам мiзкiв "лiтературою в екзилi"!), - волочачи сво╓ непослушне, нелюблене тiло вулицями чужого американського мiста, в якому не ма╓ друзiв, жодно╖ душi, а на факультетi належиться всмiхатись i на всi "How are you doing?" вiдповiдати "Fine"30, - це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно ╓, те "файн", i хто його бачив, - на одному з факультетських прийнять статечна й урiвноважена товстушка Крiс, адмiнiстративний ╜енiй, мама восьмилiтнiй дiвчинцi й мужевi - вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в "Джайнт I╜л" якраз на не╖ знижка, дев'яносто дев'ять центiв за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубковi дармового вина, розшарiвшись i закуривши, зiзналася - понесло жiнку, - що ма╓ рак грудей, от уже п'ятий рiк ходить на опромiнювання, а ╖й же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим смiхом, у шортах, у вiдкритiй лiтнiй сукенцi зi сповзаючою з плеча бретелькою, в чорнiй вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi розiскреного темно-золотого волосся, - так тiй невдовзi полтинник, розлученiй i бездiтнiй, спазматично вчепленiй у безрозмiрну (fits all ages!31) позицiю sexy lady32, з яко╖ потiк часу невблаганно ╖╖ вимива╓, виштовху╓ в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помiчати, - розмахуючи вiчною цигаркою, як панотець кадилом, житт╓радiсно верещить, що обожню╓, просто обожню╓ вiзити до ╜iнеколога - щоразу кiнча╓ в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням ╖╖ запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувiха, як сказав би той чоловiк, - може, тiльки тро-ошечки задокладно оповiда╓ про себе: про те, як спiзнювалась на лекцiю, а авто не заводилась, i як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, нi-нi, навiть спiдницi не задирала, i який милий попався бiзнесмен за кермом, i що вона йому сказала, i як вони обмiнялись вiзитками, - весь цей шлак, який вечорами спуска╓ться в родинi, бо це там ми, дiвоньки, оповiда╓мо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося за день, а чужим - чужим треба вмiти таке накручувати, аби ╖х не знудити, треба вмiти завинути весь той послiд, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористично╖ новелетки, пошарудiти ним знадливо - глядь, i проковтнули, i вважа╓ться, буцiм повеселила публiку, - тут Елен трошки пробуксову╓, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим - поза тим трима╓ться пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на вiдкритiй платформi по╖зда, котрий мчить ╖╖ по колi╖ до межово╖ риси того дня, в якому нарештi - осяде, зсутулиться, погасне, нiби викрутять iз не╖ остаточно безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика, як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк як покинув чоловiк, i тепер ╖╖ жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацi╓ю або заведе пса - самозрозумiло, породистого. I ╓ ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валаса╓ться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасову╓ вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову - "От коли я був у Японi╖..," "Коли я виступав на конференцi╖ в Прадо, i кардинал був запрошений..," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу..." - до смiшного нагаду╓ похваляння колишнiх "ви╖здних" совкiв перед заздро пригнiченою аудиторi╓ю свiдомих того, що самим ╖м повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чу╓ себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чу╓, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, - сво╖м книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-